Свого часу тут відпочивали найбагатші люди Європи, черпали сили відомі митці та письменники. Гуцульщина нікого не залишала байдужим. Її красу оспівували століттями, як і таланти тутешніх умільців, які вміли здивувати навіть австрійського цісаря.
Нині креативні ідеї гуцулів майстерно переплелись з європейським досвідом та народними промислами і вилились у крафтове виробництво, для якого характерна невелика зайнятість людей та висока якість продукту. За досвідом організації такого бізнесу сюди нещодавно приїхали представники 9-ти східних та південних регіонів України. Підприємців цікавили не лише нові практики, а й місця для релокації бізнесу та ідеї, які б підтримали українську економіку у час війни.
Укрінформ пропонує знайомство з кращими виробниками крафтової продукції, яким вдається не лише зберегти власну справу, але й допомагати фронту та підтримувати переселенців на Прикарпатті.
ЗИМОЮ НА ДОПОМОГУ ПРИХОДЯТЬ НАВІТЬ КОНІ
У селі Снідавка, яке знаходиться на висоті 920 м над рівнем моря, два роки тому молоде подружжя вирішило заснувати сироварню. Поштовхом стали постійні прохання друзів привезти з високогірного села, де вони облаштували дачу, молоко та сметану, які «пахнуть квітами». Тоді дачники збагнули, що їхня Снідавка, яка живе досить бідно, має величезний скарб – молоко від корів, які пасуться високо в горах.
«Ми взяли наше молочко, зварили сир і організували дегустацію, придбавши у відомій мережі ще сири закордонного виробництва. Запросили гостей і запропонували їм спробувати наш сир і той, що придбали. На сліпих дегустаціях з десяти осіб вісім обрали нас. Так ми зрозуміли, що стали на правильний шлях», – пригадує Ірина Омецінська, керівник сільськогосподарського обслуговуючого кооперативу (СОК) «Снідавка».
Насправді, село Снідавка, де, за легендами, свого часу снідав Олекса Довбуш, славиться не лише надзвичайно чистим повітрям, але й пасовищами, які місцеві між собою називають «зеленою аптекою». Тобто корови вживають цілющі трави з весни до осені, а взимку їхнім раціоном є та ж «аптека» в засушеному вигляді.
«Господарі тут нічим не догодовують своїх корівок. Худоба має вільний випас, а значить, ще й воду п’є з гірських джерел… Всі корівки паспортизовані, про що свідчить чіп на вухах і вони є під наглядом ветеринара. Якщо, не приведи Боже, корівка захворіла, ми не беремо у господаря молоко упродовж двох тижнів, бо від цього у нас можуть потріскати сири. Але таких історій поки не було», – запевняє жінка.
Молоко для сироварні приймають за 6 кілометрів від неї, а люди зносять його, долаючи ще 4 км горами.
«Зимою нам нелегко і на допомогу приходять навіть коні», – констатує Ірина Омецінська.
Вона додає, молоко у Снідавці не високої жирності, до 4,3%, але його якість дуже висока. Щодня СОК «Снідавка» збирає до 500 л такого молока, з якого роблять до 50 кг твердого сиру. Вся робота на сироварні автоматизована, але присутня ще й ручна праця, бо в горах буревій може знятися в будь-який час і знеструмити цілі села. Виробництво на сироварні безвідходне. Навіть із молочної сироватки тут створюють унікальний сир «Рікотта». Загалом, у кооперативі виготовляють 10 видів твердого сиру і масло. Технологічні карти сироварня придбала у підприємства, яке встановило їм обладнання.
«Працюємо з голландською групою сирів, а це «Гауда» з додатками та без них. Також варимо англійську групу, це сир «Чеддер», та сир «Грюєр». Ми для себе його називаємо «Опришківський». Він дозріває 9 місяців, має закриту текстуру і нині є лідером продаж», – запевняє жінка.
Щойно в Україні почалась війна, сироварня зупинила свою роботу.
«У перший місяць війни ми приймали молоко в людей, щоб вони могли заробити кошти, а з нього ми варили недорогий сир – буц і передавали його в Ірпінь. Ми тут навіть екскурсії не проводили. Але в березні люди просили нас дозвіл прийти сюди з дітьми, бо дуже вже була гнітюча атмосфера в країні. Так ми відновили і екскурсії, і роботу», – зазначає Ірина Омецінська.
Тепер біля сироварні складають давню гуцульську гражду, яку засновники кооперативу привезли з вершини Карпат, розібравши її на дерев’яні бруски. Кажуть, старому будинку більше 150 років. В ньому планують облаштувати гуцульську піч, біля якої гості Снідавки зможуть смакувати сиром, пампушками та всілякими напоями, слухаючи про тутешні легенди та традиції.
В НАС РІЧКА ЗАХОДИТЬ ПРОСТО В БУДИНОК
«Ми живемо в такому регіоні, де немає великих заводів та підприємств, і люди змушені якось жити та заробляти. Тому тут у кожному селі є своє ремесло. В нашому жінки займаються ліжникарством». Так про рідний Яворів, що у Косівському районі, розповідає майстриня Світлана Павлюк.
Створення ліжників із овечої шерсті, а це ручна робота, є давнім ремеслом, яке потребує нелегкої праці на 14-ти етапах, починаючи з вирощування овечок, їх стриження та створення вовняної нитки. У Яворові тепер овець поменшало, тому шерсть для ліжників сюди, переважно, везуть з сусідніх областей – Закарпаття та Буковини.
«З весни до осені ми миємо цю вовну, сушимо, сортуємо, аби упродовж року було з чого виробляти ліжники», – розповідає жінка.
Прядильні верстати тут працюють майже у кожній хаті. Вже готові ліжники майстри перуть у гірській воді, аби очистити і розпушити вовну. Це – фінальний етап виробництва і теж – давня технологія. Для цього застосовують валило – своєрідну пральню, яку споруджують у потоках швидкоплинної ріки. Раніше у Яворові працювали 8 таких валил, але повінь їх зруйнувала і це сповільнило творчість майстринь у селі, яке славиться, як столиця ліжникарства.
«Ми зрозуміли, що в селі не вистачає цього валила і це став наш головний дохід … Взимку ліжники, які нам зносять, можуть крутитись у валилі від 12 до 24 годин, влітку – годину-дві. Працюємо ми цілий рік, припиняємо роботу лише у повінь. Тоді йде брудна вода і ми перекриваємо її. Але ми так звикли до цього шуму води, що коли його немає, то, здається, наче ми щось загубили», – зізнається майстриня.
Шум води сподобався і туристам, які почали навідуватись до господарів, аби побачити давній спосіб прання ліжників на Гуцульщині. Відтак, родина Павлюків вирішила приймати гостей не лише на екскурсії, але й на відпочинок.
«В нас річка заходить просто в будинок і ми побудували кімнати для проживання туристів, щоб отримати ще один дохід. Людям дуже подобається спати над річкою. Так ліжникарство привело нас до туризму. Але від прибутків, як кажуть, голова не болить. Тому ми звели поряд кафе. Людям смакує форель і ми зробили ставок та розвели рибу. Тепер до нас приїжджають ловити форель, а поки гості слухають екскурсію, рибу їм вже готують», – розповідає Світлана Павлюк.
З початком війни туристів у господарстві майстрині значно поменшало, але попит на ліжники, які продають тут і через інтернет-платформи, не спадав.
«У час війни в нас не було напливу туристів, бо нашим людям було не до цього. Відразу ми навіть закрились. Але за кордоном продажі йдуть не погано, бо багато іноземців хочуть нас підтримати і купують наші ліжники», – запевняє Світлана Павлюк.
МИ ПРАЦЮВАЛИ З ГЛИНОЮ ЗІ СЛОВ’ЯНСЬКА
Косівська кераміка також має у світі не лише попит, але й визнання. Сьогодні вона представлена як нематеріальна спадщина України у списку ЮНЕСКО. Давню та унікальну кераміку можна оглянути у Косівському музеї народного мистецтва та побуту Гуцульщини, а сучасну – в цеху з виробництва керамічних виробів. Тут місцеві майстри працюють ще з 70-х років минулого століття. Нині в Косівському цеху орендують приміщення близько 20 керамістів, ще стільки ж працюють у власних майстернях. Попит на гуцульську кераміку завше є, але з початком війни стало питання виробництва власної глини, бо в останні роки її завозили зі Слов’янська.
«У нас споконвіку є наша глина. Але майже 8 років тому сильний дощ та буревій зірвав дах у механічному цеху, пошкодив обладнання і глину перестали переробляти. Останнім часом ми працювали з глиною зі Слов’янська. У 2014 році ми переживали за Слов’янськ, тепер – теж. Ситуація змусила нас відновити наш цех… Ми вже отримали необхідні фільтрувальні плити і повністю переобладнуємо виробництво – перевіряємо кожний станочок, як він працює. Ще десь місяць нам потрібно для відновлення технологічного циклу», – розповідає заслужений діяч мистецтв України, майстриня художньої кераміки Марія Гринюк.
Вона зауважила, що привезти зі Слов’янська необхідне обладнання для виробництва місцевої глини вдалося за підтримки Міністерства культури України. Нині косівські майстри працюють і з місцевою глиною, і зі слов’янською, яка ще є в запасі. Часом їх змішують. Від глини до готового виробу – місяць і більше праці.
«Якщо я роблю сервіс на 24 персони, який є досить вибагливим, має скульптурні речі, то я роблю його півроку», – запевняє Марія Гринюк.
Традиційно, у гуцульській кераміці художники використовують три кольори: коричневий, зелений і жовтий. Трішки додають і кобальтового (близький до синього – авт) відтінку. Малюнки створюють на білому фоні. Майстри запевняють, подібна колористика притаманна і для кераміки інших країн. Але косівські майстри так уміють розмалювати свої вироби, що вони стають окрасою в інтер’єрах та нагадують про мальовничу Гуцульщину.
«Якщо гуцули щось і запозичать, чи то в одязі, чи в архітектурі, вони зроблять настільки це вишукано і цікаво, що це стає надбанням нашої культури», – запевняє Марія Гринюк.
«Уся ця глина – наша, місцева. З неї ми робимо кахель. Слов’янська глина чистіша, нам вона підходить, але її майже немає», – зізнається власник кахельного цеху, що працює біля Косова, Михайло Фокащук.
На Прикарпатті таких цехів є кілька, але лише тут виробляють художній кахель. Він дорожчий, але теж має попит. Аби здешевити свою продукція, керамісти зовсім відмовились від використання газових печей, застосовують лише електричні.
«Наші батьки робили художній гуцульський кахель ще на початку 90-х. Ми повернулись до нього два роки тому», – зазначає кераміст.
Попит на гуцульський кахель не спадає, бо у горах без теплої печі взимку дуже важко, а від дорогого газу гуцули відмовляються вже не перший рік.
ДО ПЕРЕМОГИ ЗРОБИМО БАЛЬЗАМ «НЕПЕРЕМОЖНИЙ»
Своє виробництво Михайло Стовп’юк започаткував майже 30 років тому на родинному обійсті у селі Спас Коломийського району. Починав із двох кімнаток та великого бажання застосувати свої знання біолога та карпатського травника на користь людям. Нині його Stovpiuk Family Brand – це близько 120 видів натуральної продукції. Переважно, це чаї з ягід та трав, які ростуть на цій території, джеми, варення, приправи та гриби. Серед інноваційних продуктів – медове драже.
«Це перша вітамінна цукерка, яка займає одне із провідних місць в нашому асортименті. Не кожна дитина може їсти мед та пилок, а їм це корисно і для цього є наша цукерка. Ми маємо кілька видів драже із сублімованих карпатських ягід. Для виробництва драже купуємо у бджолярів високогірний карпатський мед, корисний і запашний. Наша політика – виготовляти крафтовий продукт виключно з місцевих інгредієнтів»», – розповідає Михайло Стовп’юк.
Нині на його виробництві працюють 7 людей. За потреби, можуть залучити ще стільки ж. Лікарські трави закуповують у місцевих фермерів. В одному з цехів працює лінія з фасування чаю. Останні кілька років його замовляють в країни Балтики.
«З початком війни багато людей виїхали за кордон і там залишились. Довелось вивести з резерву старших людей і шукати тих, хто має талант до механіки та виробництва», – зазначає Михайло Стовп’юк.
Він зізнається, у мирний час продукція фамільного бренду, переважно, користувалась попитом у туристів. Саме вони везли з Карпат унікальні чаї, гриби та приправи. Втім, після 24 лютого, коли туристично-рекреаційні заклади в області закрились, фамільному бренду довелось переорієнтуватись на локальні торгові мережі та інтернет-продажі.
«З початком війни, ми, як і усі, не розуміли, що маємо робити. Тому пішли чергувати на блокпости. Але потім збагнули, що потрібно рухатись вперед і відновлювати виробництво. Майже усю продукцію на початках ми віддавали для армії та переселенців. У мене проживали 11 людей з Харкова та Києва. Війна вчить багато. Найперше, бути зосередженим та розуміти, що у будь-який час бізнесу може не стати, а тому треба думати про те, як правильно використовувати місцеві ресурси», – ділиться Михайло Стовп’юк.
Він зізнається, коли вивчав карпатські трави, довелось знання черпати не лише з книжок. Ходив до місцевих знахарів, травників та мольфарів. Каже, в усі часи запитував їх, що чекає на Україну.
«Ще за Ющенка справжні мольфари казали, що добре не буде, а буде велика кров. Вони це бачили. Тому те, що діється, це наша доля. На нашій стороні – всі зірки і планети. Це – очищення України, на жаль, кров’ю. росія приречена на розпад, це казали ще давні пророки. У всіх старих манускриптах, трактатах, про які говорили мольфари, майбутнє України припадає на дві тисячі літ. Тобто, дві тисячі років має існувати наша давня нація з майбутнім розвиток. Що казали мольфари про перемогу? Ми не будемо давати оцінки, але, запевняю, перемога буде нашою. Вважаю, що скоро», – каже засновник Stovpiuk Family Brand.
Цілющі чаї тут досі фасують для фронту. У планах – запуск виробництва бальзаму теж на основі карпатських трав, міцністю в межах 39-45%.
«Їх буде кілька видів: «Карпатський», «Чорногора», «Червона рута» – для жінок. А до перемоги, думаю, зробимо бальзам «Непереможний», – запевняє Михайло Стовп’юк.
Ірина Дружук. Косівський та Коломийський райони Прикарпаття, Укрінформ
Слідкуйте за нами в соцмережах
Facebook https://www.facebook.com/bizagro
Telegram https://t.me/bizagro
Читайте також
У Карпатах знайшли 3-кілограмовий гриб-гігант